Мене звати вадим кудін. народився я у звичайній родині, в місті де всі всіх знають. у нас була стара двокімнатна квартира на третьому поверсі, вікна виходили прямо на двір, де вечорами гули діти, лаялись бабці й пахло гарячим асфальтом. нічого особливого, просто життя.
батька всі звали петрович. він був майором дснс, такий справжній, з тих що не бояться ні вогню, ні темряви. жив роботою. для нього пожежна частина була другою домівкою. я часто прокидався, а його вже нема — на виклику. тільки запах диму на куртці і каска на шафі нагадували, що тато все ще десь поруч. мама — поліна, звичайна домогосподарка, але з найтеплішими руками на світі. вона завжди чекала його, як солдатка свого чоловіка з війни. казала, що тато рятує людей, а вона рятує нас.
дитинство у мене було просте, але не легке. іноді хотілось, щоб тато просто посидів удома, подивився зі мною фільм, але в нього завжди були інші “виїзди”. я тоді злився, не розумів, навіщо йому ті пожежі, той дим і небезпека. та одного разу він узяв мене з собою на частину. показав техніку, хлопців, розказав як усе працює. я вперше почув ту сирену вживу, побачив як вони вирушають. серце билося так, ніби ось-ось вистрибне. тоді він сказав: “запам’ятай, вадиме, ми ті, хто йде туди, звідки всі тікають”. я тоді просто кивнув, але запам’ятав назавжди.
потім життя якось саме пішло вниз. коли мені стукнуло сімнадцять, батька не стало. серце не витримало. він прожив життя у вогні, а пішов у тиші. мама після того дуже змінилась, тихою стала, наче світ для неї згас. я намагався бути сильним, але всередині було порожньо. у хаті стояла тиша, яку навіть телевізор не розганяв. я тоді пішов працювати — підробляв де міг, аби не сидіти вдома.
але куди б не йшов, куди б не подивився — скрізь бачив його. запах диму на вулиці, пожежна машина, що пролітає повз, все це нагадувало про нього. і я зрозумів — не втечу від цього. як би не намагався.
через кілька років я прийшов у дснс. спочатку не вірив, що зможу. думав, не потягну, бо все ж не герой, просто вадим кудін, хлопець із двору. але взяли. форма спершу здавалася важкою, каска тиснула, спина боліла від постійних тренувань. але я тримався. бо кожен день у цій формі — як ще один крок ближче до нього, до петровича.
перші виїзди були важкі. страх, адреналін, запах диму, крики, вода, і все зливається в одне. але коли ти бачиш людину, яку витягнув, коли чуєш просте “дякую”, розумієш — воно того варте. тоді серце б’ється інакше, тихо, але впевнено.
зараз я вже не новачок. служу кілька років. техніка стара, руки чорні, очі втомлені, але коли чую сирену, всередині все оживає. у частині свої хлопці — всі різні, але свої. ми можемо мовчати годинами після чергування, і все одно розуміємо одне одного.
мати досі вдома, іноді дзвонить серед ночі, питає: живий? я кажу — живий, мам. вона каже — от і добре, випий чаю. я усміхаюсь, кладу слухавку, і десь у темряві чую як ніби тато теж каже: молодець, вадиме.
життя складне, не цукор. бувають дні коли руки опускаються, коли здається що все дарма. але потім ти знову стоїш перед палаючою хатою, чуєш як кричить сирена, і серце каже — вперед. бо це твоє місце.
я не герой і не шукаю слави. просто хочу робити те, що робив він. і поки я одягаю цю форму, поки дим щипає очі, поки хтось потребує допомоги — я знаю, що петрович не дарма жив. і я не дарма його син.
батька всі звали петрович. він був майором дснс, такий справжній, з тих що не бояться ні вогню, ні темряви. жив роботою. для нього пожежна частина була другою домівкою. я часто прокидався, а його вже нема — на виклику. тільки запах диму на куртці і каска на шафі нагадували, що тато все ще десь поруч. мама — поліна, звичайна домогосподарка, але з найтеплішими руками на світі. вона завжди чекала його, як солдатка свого чоловіка з війни. казала, що тато рятує людей, а вона рятує нас.
дитинство у мене було просте, але не легке. іноді хотілось, щоб тато просто посидів удома, подивився зі мною фільм, але в нього завжди були інші “виїзди”. я тоді злився, не розумів, навіщо йому ті пожежі, той дим і небезпека. та одного разу він узяв мене з собою на частину. показав техніку, хлопців, розказав як усе працює. я вперше почув ту сирену вживу, побачив як вони вирушають. серце билося так, ніби ось-ось вистрибне. тоді він сказав: “запам’ятай, вадиме, ми ті, хто йде туди, звідки всі тікають”. я тоді просто кивнув, але запам’ятав назавжди.
потім життя якось саме пішло вниз. коли мені стукнуло сімнадцять, батька не стало. серце не витримало. він прожив життя у вогні, а пішов у тиші. мама після того дуже змінилась, тихою стала, наче світ для неї згас. я намагався бути сильним, але всередині було порожньо. у хаті стояла тиша, яку навіть телевізор не розганяв. я тоді пішов працювати — підробляв де міг, аби не сидіти вдома.
але куди б не йшов, куди б не подивився — скрізь бачив його. запах диму на вулиці, пожежна машина, що пролітає повз, все це нагадувало про нього. і я зрозумів — не втечу від цього. як би не намагався.
через кілька років я прийшов у дснс. спочатку не вірив, що зможу. думав, не потягну, бо все ж не герой, просто вадим кудін, хлопець із двору. але взяли. форма спершу здавалася важкою, каска тиснула, спина боліла від постійних тренувань. але я тримався. бо кожен день у цій формі — як ще один крок ближче до нього, до петровича.
перші виїзди були важкі. страх, адреналін, запах диму, крики, вода, і все зливається в одне. але коли ти бачиш людину, яку витягнув, коли чуєш просте “дякую”, розумієш — воно того варте. тоді серце б’ється інакше, тихо, але впевнено.
зараз я вже не новачок. служу кілька років. техніка стара, руки чорні, очі втомлені, але коли чую сирену, всередині все оживає. у частині свої хлопці — всі різні, але свої. ми можемо мовчати годинами після чергування, і все одно розуміємо одне одного.
мати досі вдома, іноді дзвонить серед ночі, питає: живий? я кажу — живий, мам. вона каже — от і добре, випий чаю. я усміхаюсь, кладу слухавку, і десь у темряві чую як ніби тато теж каже: молодець, вадиме.
життя складне, не цукор. бувають дні коли руки опускаються, коли здається що все дарма. але потім ти знову стоїш перед палаючою хатою, чуєш як кричить сирена, і серце каже — вперед. бо це твоє місце.
я не герой і не шукаю слави. просто хочу робити те, що робив він. і поки я одягаю цю форму, поки дим щипає очі, поки хтось потребує допомоги — я знаю, що петрович не дарма жив. і я не дарма його син.